Свідки великої втрати та надії

Фарби, які допомогли почати спочатку

У легковому авто, яке поспіхом покидало окупований Бердянськ, люди вивозили речі та тварин. Місця було обмаль, тому домовилися брати лише найцінніше. Марина взяла фарби. У двох коробках умістилося все її колишнє життя – і все, що було потрібно, аби почати спочатку.

«Потім були розписані вручну чашки, чайнички, іграшки. В основі мого бізнесу лежить ідея перетворити звичні речі на джерело світла, гармонії та краси в повсякденному житті», – розповідає жінка.

Підтримати релокований бізнес нам допоміг американський народ. Символічно, що саме зі США Марина отримала своє перше міжнародне замовлення – келихи з маками.

Адреса, яку не стерти з пам'яті

Навесні 2022 року Анастасія була змушена була виїхати з рідного Вовчанська. Попри те, що частину дороговартісного обладнання вдалося вивезти після деокупації міста, приміщення клініки було зруйноване вщент. Тому команда почала спочатку. Перший заклад відкрили в центрі Харкова, згодом додали ще одну локацію. Анастасія досі зберігає візитку свого першого закладу.

«Тут моє прізвище, наша перша адреса. Місця фактично вже немає, а візитка залишилася. Вона нагадує мені про весь пройдений шлях», – ділиться лікарка.

Сьогодні клініка з символічною назвою «Рідні» обслуговує близько 7 000 пацієнтів. І ми щасливі, що завдяки грантовому проєкту за підтримки американського народу ми допомогли Анастасії придбати спеціалізований холодильник для зберігання вакцин. Це обладнання здатне підтримувати необхідну температуру до трьох діб навіть під час тривалих відключень світла.

Дім там, де піч працює

Для когось дім — це стіни. Для пана Василя — собака Люся, кілька курей та бензопила, що він забрав із собою, виїжджаючи з Шевченкового на Сумщині, за два кілометри від російського кордону. Після постійних обстрілів і зруйнованих хат він зрештою перебрався до Богодухова на Харківщині.

«Курей – на заднє сидіння, Люсю – на оберемок, та й поїхав», – згадує 69-річний чоловік, який у 1986-му засипав реактор Чорнобильської АЕС.

Опалювальний сезон в Україні довгий — піч працює з листопада по березень. За підтримки Європейського Союзу ми надали Василю грошову допомогу на закупівлю палива. Він устиг замовити машину дров до великих снігів. У теперішній хаті буде тепло. А з дровами Василь упорається сам — бензопила завжди напоготові.

«Кожної весни я збираюсь додому»

У кімнаті Людмили – ідеальний порядок. Усі речі – на своїх місцях, підвіконня заставлене вазонами. Жінка всіма силами намагається створити затишок і комфорт, щоб почуватися у гуртожитку як у своєму рідному домі на Харківщині.

Вона показує ту саму невелику сумку, в яку поспіхом збирала речі. Капці, білизна, одяг і найцінніше, що взяла із собою – портрет покійного сина Дениса. Цей знімок та ключ від будинку, який Людмила досі зберігає у гаманці, – тонкі ниточки, які пов’язують її із домом.

«Щороку навесні я збираюся додому. Але знаю: якщо поїду, то вже не повернуся. Ось нещодавно дрон влучив у будинок, троє маленьких дітей і їхній батько загинули. Я ж Григорія знала. Він із мого села і нещодавно купив у Богодухові хату, щоб подалі від кордону. Там же всього 15 кілометрів», – журиться жінка.

Це зараз кімната Людмили з ремонтом. А от перші дні в гуртожитку були складними. Родини жили в тісноті, усе в будівлі було старе та зношене. Тому «Людина в біді» разом із чеським народом підтримувала це місце з перших днів війни – гігієнічними наборами для мешканців, побутовою технікою та ремонтами.

Те, що залишилося після згарища

Сергій – колишній учасник бойових дій. Але навіть із його досвідом події у рідному Вовчанську стали потрясінням.

«Я в Афгані такого не чув. До шостої ранку в погребі сиділи, не вилазили. Вибігаю, а там уже ні паркану, ні сусідів, – усе погоріло», – згадує він.

Коли довелося виїжджати, чоловік не взяв із собою майже нічого з одягу чи побутових речей. Каже, що в той момент його просто «перемкнуло». Тож усе, що залишилось від минулого життя – ключі від зруйнованої оселі доньки та домашні улюбленці – кішка Муська та черепаха Лола.

Зараз у Харкові в одній квартирі живуть четверо: Сергій із дружиною, їхня донька та онука. Оренда й комуналка обходяться дорого – лише за послуги доводиться віддавати до 7 000 гривень на місяць.

Завдяки фінансуванню від уряду Швеції ми допомогли родині Сергія оплатити комунальні послуги. Це дозволило людям зекономити у найхолодніші місяці, коли Лола постійно шукала тепле місце під батареєю.

Сімейні рецепти виживання

На перший погляд – звичайне сімейне фото на тлі візерунчастого килима. Мама і донька в однакових сукенках. Їх Оксана спеціально пошила для тієї фотосесії щасливої родини. Цей знімок вона забрала зі свого дому в Маріуполі – як тихий спогад про життя до війни. Але однієї людини на цьому фото більше немає серед живих. Чоловік Оксани пройшов «Азовсталь», полон, але згодом повернувся до Збройних сил.

«В Ігоря навіть думки не було не повернутися до війська. Але він говорив хлопцям, що якби на фронті стало трохи легше, він хотів би звільнитися і займатися іншою справою. Ми хотіли відкрити мініпекарню. Це була його мрія», – з болем у голосі ділиться жінка.

Оксана вміла пекти – булочки, торти, інші смаколики. Та щоб відкрити власну пекарню, інженерці за освітою довелося багато вчитися. Як дружина загиблого героя вона стала учасницею, а згодом і переможницею ветеранського проєкту «Відвага до бізнесу» та отримала грант.

Приміщення, техніка, меблі, кавомашина – вже все є. Залишилося підключити комунікації і магазин-пекарня із промовистою назвою «Сімейні рецепти родини Дубик» відчинить свої двері.