Зошит довголіття. Історія соціального супроводу поза сторінками

На ручці вхідних дверей Валентини Андріївни висить маленький дзвіночок. Він з’явився після того, як медики випадково зачинили її у квартирі, лишивши ключ зовні. Тепер дзвіночок – її страховка.

Їй вже 84. У тілі – осколок – гіркий слід часів Другої світової війни. У два роки Валентина пережила обстріл, що залишив контузію, сильні головні болі та пошкоджене око. І хоча здоров’я вже підводить, вона тримається, як справжній боєць.

Жінка, яка в молодості керувала десятками підлеглих на заводі, працювала в суворих північних широтах та ходила в морські плавання, здатись не може.

«Я вже життя енергійна, хоч і око одне. Але останнім часом щось не встигаю», каже Валентина.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну застало Валентину в місті Оріхові, де рідна хата та маленьке господарство. Але коли знайомі з дитинства вулиці почали стирати з лиця землі, жінка жахнулась.

«Я пішла рентген переламаної руки робити, а тут обстріл лікарні. До мене з переляку прибились 5 собачат. Як вибух, вони на животики полягали й завмерли, а я – до них. То так ми й вижили. А тут хлопці підбігли, кажуть: ”Стрибайте в автобус, бо вб’є”. Так я в Запоріжжі й опинилась», – згадує Валентина.

За цей час вона вже встигла двічі переїхати, бо попередню квартиру також розбомбило. Втім, хоч де живи, ситуація у пенсіонерки мало змінюється. Після сплати оренди та комунальних послуг, треба купити їжу та ліки. На це у Валентини лишається менше ніж пів тисячі гривень. Тож будь-яка допомога важлива.

Валентина із радістю зустрічає нових гостей. Сьогодні до неї вперше прийшла Наталія, яка допомагатиме їй по господарству.

Для соцпрацівниці Наталі ця робота знайома. Останні роки вона виконувала такі ж завдання у державній установі сусідньої громади.

«Щодня я відвідую по троє підопічних. Всі мають проблеми зі здоров’ям, всі літні й змушені були залишити рідний дім. Мені їх так шкода, що вони лишили без свого житла», – говорить Наталія. 

Проєкт, частиною якого є Наталія та Валентина – це соціальний супровід людей старшого віку у Запорізькій та підтримка евакуйованих у Дніпропетровській та Донецькій областях. Ми реалізуємо його у співпраці з благодійним фондом «Янголи спасіння» та за фінансової підтримки чеського народу. Вже близько 900 людей отримали допомогу вдома і ще близько 5000 – у транзитних центрах.

«Цей проєкт – про людей, про їхні потреби та практичну підтримку. А ще ми шукали особливу складову в напрямку психології. Так з’явився ”Зошит довголіття”. Це простий робочий зошит, який команда психосоціального супроводу розробила як інструмент для роботи з тривогою, пам’яттю, щоденними звичками», – розповідає Олена Мироненко старша фахівчиня з питань захисту «Людина в біді». 

Ще одна соцпрацівниця проєкту Юлія Никифоренко вважає, що найголовніше в цій роботі людський підхід.

«Звісно, соціальна освіта потрібна, але найбільше – людяність, – каже Юлія. – Пенсіонери всі різні. Хтось усміхнений, хтось спочатку закритий. Але якщо тебе цікавить людина, а не галочка в звіті, контакт знаходиться. І частину нашого спілкування якраз забезпечує цей “Зошит довголіття”».

У Юлії 15 підопічних. Щодня вона відвідує по троє людей у різних куточках громади. Частину шляху везе водій, решту жінка проходить пішки. Її робота не обмежується «принести – купити». Це й прибирання, і розмова, і спільне заповнення «Зошита довголіття».

«Не всі хочуть по ньому працювати, – усміхається Юлія. – Хтось каже: “Навіщо мені ці вправи?”. Але є бабусі й дідусі, які виконують їх для заспокоєння. Це також спосіб упорядкувати думки».

Про свою підопічну Тетяну Юлія говорить особливо тепло: «Вона така душевна. По історії її життя можна написати книгу і слухати годинами. Вулицю, на якій вона живе, названо на честь її діда. Він будував Запоріжжя. Тетяна Петрівна все про нього знає. Вона не просить зайвого і дякує за кожну дрібницю».

Недбалість водія рейсового автобуса позбавила Тетяну свободи пересування. Милиці, візочок та паличка стали частиною життя жінки. Тож Юля допомагає своїй підопічній робити все, що потребує активного руху: від походів у крамниці до миття вікон.

«Ми говоримо не про тисячі, а про десятки тисяч людей, яким немає на кого спертися. У громадах це часто літні люди, які живуть самі. Хтось взагалі без родичів, або всі вони давно за кордоном. У багатьох немає ані здоров’я, ані транспорту, щоб доїхати в центр громади», – говорить Тарас Кравець, проєктний менеджер «Янголів спасіння».

Частина роботи команди – це допомога у транзитних центрах для евакуйованих. Саме там особливо видно, як важливо бути поруч із людьми. 

Міжнародний день людей з інвалідністю щороку нагадує нам про правозахисні стандарти: доступність будівель, інклюзивну освіту, адаптований транспорт. Це все критично важливо. Але є ще одна, менш помітна частина цієї реальності – повсякденні стосунки і підтримка. Сьогодні багато що тримається саме на них.