Спільна робота словацького та чеського PIN в українському Закарпатті
Опубліковано: 7 лют. 2023 р. Час на читання: 7 хвилин
Уявіть, що ви залишили свій дім з однією валізою, втекли за сотні кілометрів і тепер не маєте жодного уявлення, що сталося з вашим будинком, сусідами, вулицею, школою ваших дітей і ви не знаєте, що буде далі.
У лютому 2022 року сотні тисяч українців були змушені покинути свої домівки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Декому вдалося втекти від обстрілів у перший день війни, декому - лише після тижнів переховування у підвалах та бомбосховищах. Багато внутрішньо переміщених осіб (ВПО) знайшли притулок на Закарпатті, оселившись як у приватному секторі, так і в колективних центрах. Центри стали тимчасовим житлом для потребуючих, з особливим акцентом на жінок, дітей та людей похилого віку. "Людина в біді" (PIN) допомагає з ремонтом та оновленням таких центрів, забезпечуючи їх меблями, кухонним обладнанням, побутовою технікою та іншими непродовольчими речами аби допомогти переселенцям в облаштуванні довгострокових житлових рішень.
Команда "Людина в біді" відвідала притулки в трьох громадах Хустського району Закарпатської області, щоб поспілкуватися з переселенцями та проконтролювати проміжні та кінцеві результати проведеної роботи. У всіх трьох громадах була налагоджена співпраця між двома спорідненими організаціями - "Людина в біді" Словаччина (Človek v ohrození) та "Людина в біді" Чеська Республіка (Člověk v tísni). Чеська "Людина в біді", зі свого боку, забезпечила ремонт та оновлення приміщень, які наразі слугують колективними центрами в громадах. Це перепланування приміщень, заміна підлоги, оновлення стелі, даху, стін, встановлення нових вікон, дверей тощо. Словацька "Людина в біді", своєю чергою, забезпечує центри меблями, сантехнікою, кухонним обладнанням, побутовою технікою та іншими предметами, необхідними для комфортного проживання.
У селищі міського типу Воловець є два таких прихистки. Перший - це двоповерхова будівля колишнього видавництва, де наразі завершено ремонт, обладнано кухні, тривають останні роботи з встановлення меблів, побутової техніки та сантехніки. Другий - це частина приміщення дитячого садка, де проводяться такі ж роботи, щоб переселенці, які наразі проживають у дитсадку, отримали комфортне місце для проживання.
Сергій Грига, заступник Воловецького селищного голови, розповідає: "Дитячий садок у Воловці зайнятий переселенцями, а селищу вкрай необхідно, щоб діти знову могли відвідувати дошкільний заклад. Більшість дітей, які відвідували цей дитячий садок до початку повномасштабної війни, зараз не мають змоги відвідувати його і залишаються вдома з батьками. Місцеві жителі ставляться до цього з терпінням, бо розуміють масштаб проблеми. Ми з нетерпінням чекаємо завершення останніх робіт у притулках і заселення переселенців. Ці об'єкти розраховані на 58 осіб, решта переїде до іншого дитячого садка, який знаходиться в сусідньому селі. На початку повномасштабного вторгнення, коли сюди почали масово прибувати люди, їм не вистачало елементарних речей для повноцінного життя, люди буквально спали на підлозі в спортзалах, на якихось матрацах у спальних мішках. Місцеві жителі власноруч робили ліжка, щоб людям було де спати. Однією з найбільших проблем була відсутність пральних машин. Складно було і з ванними кімнатами, доводилося майструвати та імпровізувати з душовими кабінами. Громаді надавали гуманітарну допомогу, але це не вирішувало житлового питання. Те, що ми маємо зараз, завдяки організаціям "Людина в біді Словаччина" та "Людина в біді Чехія" - два відремонтованих двоповерхових приміщення з меблями, опаленням, необхідною побутовою технікою та сантехнікою - дозволяє громаді вже думати про менш нагальні потреби переселенців, такі як інтернет, наприклад, і вирішити питання з дітьми, які знову зможуть відвідувати дошкільний навчальний заклад".
Як розповів Сергій Грига, наразі у Воловецькій громаді (а це Воловець і ще 3 села) зареєстровано 2 975 переселенців, а у двох приміщеннях, якими опікується "Людина в біді", проживатимуть 66 переселенців, чверть з яких - діти.
У сусідньому Міжгір'ї також було відремонтовано та облаштовано приміщення колишньої школи. Тепер цей притулок має абсолютно новий вигляд, зі світлими стінами, новими меблями, сантехнікою та побутовою технікою. Сподіваємося, що вимушені переселенці, які незабаром оселяться тут, почуватимуться тут безпечно та комфортно.
У Колочавській громаді команда "Людина в біді" відвідала три готові, відремонтовані та оновлені колективні центри для ВПО. У них вже живуть 87 осіб, 34 з яких - діти.
60-річна Надія Глєбова з Донецька живе в одному з прихистків з донькою та двома онучками - 5 та 8 років. Пані Надія поділилася своєю історією та розповіла, як вона опинилася на Закарпатті:
"Перша онука народилася у 2014 році в Донецьку, коли почалася війна. Це діти війни. Мої онуки відчули це з раннього віку. Ми переїжджали з одного міста в інше. Треба було якось працювати. Треба було якось виховувати наших дівчаток. З 2014 року я змінила 10 квартир. Останнє місто, де ми осіли рік тому - Київ. Я працювала в дитячому садку, дочка працювала флористом. Ми винаймали квартиру. Одна дитина пішла в перший клас, інша - в садочок, де я працювала. Коли почалася повномасштабна війна, ми 10 березня виїхали в Колочаву. Наш житловий район у Києві був близько до лінії фронту. Для нас це був ніби "другий дубль". Ми з дітьми вийшли в коридор київської квартири та сиділи зі свічками. Донька сказала: "Мамо, пора їхати". Я їй кажу: "Давай зачекаємо, може, все минеться. Вибухи далеко". Коли їх стало чутно близько, нас вже вивозили сили територіальної оборони. Скрізь були блокпости. Київ майже вимер. На вокзалі було багато людей. Ми писали на руках наших дітей їхні імена та номер телефону мами, бо боялися загубити їх у хаосі. Що ми могли взяти з собою? Кілька валіз і документи. Ми приїхали до Івано-Франківська, звідки волонтер привіз нас сюди, на Закарпаття.Доля мого будинку зараз така. З початку війни у 2014 році мій 64-річний чоловік залишився там, щоб зберегти цей будинок для всіх нас. Тому що колись ми маємо туди повернутися, коли ця частина України буде звільнена. Якби він там не залишився, там би все було розграбовано, ніхто б не відремонтував дах після влучання снаряда. Я думаю, що ми зможемо туди повернутися. Я не бачила свого чоловіка два роки. Наш будинок у Донецьку трохи зруйнований: дах, вікна, двері вибиті. Це сталося через влучання снаряда. Але це рулетка. Ніколи не знаєш, коли влучить. Ніхто не застрахований.Мої онуки іноді кажуть мені: "Бабусю, ми хочемо додому". А я не знаю, де наш дім зараз...Коли ми приїхали сюди, люди прийняли нас у приватному секторі на дачі. Тут я відпочила душею. Не було ніякої тривоги. Ці люди подарували нам відчуття спокою. Моїм дівчаткам тут дуже комфортно. Коли почалися холоди, жити на дачі стало важко, тому що будівля не пристосована до зими. Ми переїхали сюди, в притулок. Я дуже вдячна, що маю такий затишний куточок".
Ще три сім'ї живуть в іншому трикімнатному прихистку, який також відремонтували для переселенців. Марія Сердюкова з Харкова з 11-річною донькою Софією, чоловіком і свекрухою живуть у Колочаві з квітня.
"Ми не знали, куди їхати. Приїхали в Ужгород. Там нас запитали: "Ви залишаєтесь чи їдете далі за кордон?". Ми сказали: "Залишаємося". Тоді приїхав шкільний автобус. Ми не знали, куди їдемо, нам сказали: "Це недалеко, там все є". Ми сіли в автобус і приїхали сюди, в Колочаву. Зрозуміли, де ми знаходимося, тільки вранці. Ми приїхали сюди на Великдень", - розповідає Марія.
Аби прийти до тями родині довелося прикласти чимало зусиль, адже з лютого по квітень вони пройшли крізь жах.
"Почали бомбити, нічого не працювало. Я потрапила під артилерійський обстріл. Не було транспорту, все було закрито, метро не працювало. Якось я вийшла в магазин за продуктами, коли не було повітряної тривоги. Все було дуже тихо, і дитина залишилася вдома сама. Але коли я поверталася, почався такий обстріл, що будинки тряслися. Було дуже страшно. Я думала, що це впаде мені на голову. Після я ще кілька днів сиділа вдома, приходила до тями. А потім ми побачили, що у дитини почалися сильні нервові тіки..." [починає плакати]
Наразі Софійка почувається краще, 1 вересня пішла до місцевої школи у 5 клас. Каже, що школа їй подобається. На заняття їх забирає автобус. На запитання, як сім'я справляється з емоціями, Марія каже, що вони постійно приймають ліки.
Сусідка через стіну, Оксана Змієва, приїхала сюди зі Слов'янська і живе в одній з кімнат з півторарічною донькою Анастасією. Спочатку вони жили в дитячому садку, де, за її словами, були непогані умови, але не було душу. Тепер у притулку є душ і вся необхідна побутова техніка: холодильник, пральна машина, духова шафа, мікрохвильова піч тощо.
У селі Негровець поблизу Колочави живе велика родина. Наразі вони єдині, хто мешкає в цьому прихистку для переселенців, який створила організація "Людина в біді". Їх шестеро, і всі вони з Донецької області. Олена Панченко з двома доньками, 16-річною Софією та 1-річною Мар'яною, її невістка Алла Коростильова з 15-річним сином Тимофієм та бабуся дітей Ольга Панченко виїхали з Донецької області до Ужгорода евакуаційним потягом ще в березні. Олена з двома дітьми поїхала до Угорщини, де прожила пів року, а потім повернулася в Україну. Решта сім'ї жила в спортивному залі гімназії. Коли вся сім'я возз'єдналася, вони переїхали до Колочавської громади, де спочатку жили в приватному будинку місцевих жителів. Люди допомагали й продовжують допомагати їм усім, чим можуть: запрошують погрітися, коли в притулку немає електрики, поїсти, навіть просто прийти та погратися з дітьми. Приносять свіже молоко, картоплю з власного городу тощо.
Діти сім'ї почали ходити до місцевої школи у вересні, але повернулися до своїх попередніх шкіл на онлайн-навчання, оскільки в селі є проблема з громадським транспортом, тому сім'ї складно добиратися до школи та пунктів видачі гуманітарної допомоги.
Під час візиту команди до притулків у Колочавській громаді весь час не було електрики, тобто не було світла, опалення, інтернету, мобільного зв'язку. Працівники PIN опинилися в повному знеструмленні на один день, разом з усім селом. Такі реалії в Україні зараз. Внутрішнім переселенцям важко з ними впоратися, але вони вдячні за допомогу, яку надала "Людина в біді". Слова подяки звучали в кожному притулку, куди ми заходили.
Така робота з колективними центрами "Людина в біді" ведеться по всьому Закарпаттю.