Підставити плече: допомога переселенцям у Вінницькій області

Ірина їхала з Донецької області разом із чоловіком, дочкою та онуком. Протягом усього шляху їх переслідували обстріли артилерії. Розповідає, що жоден снаряд дивом не зачепив їхнього транспорту. Трохи оговтавшись, сім'я отримала страшну звістку. Син Сергій, який евакуювався з іншого місця, отримав численні осколкові поранення черевної порожнини. Його доправили до Краматорської лікарні, потім — до Дніпра, а звідти перевезли до Вінниці для проходження фінальних етапів лікування та тривалої реабілітації. Тому Ірина з чоловіком провели дочку з онуком до Польщі, а самі вирушили до Вінницької області. Сьогодні вони проживають у гуртожитку Жмеринської дитячо-юнацької спортивної школи та чекають на виписку сина. Сім'ї вже немає куди повертатися, тому шукатимуть житло та облаштовуватимуться тут.

Анатолій знаходиться в іншій ситуації. В рідній Харківській області у нього залишились онуки. Виїжджати вони відмовилися, вирішили доглядати літніх сватів чоловіка. Тепер щодня пишуть у месенджерах про жахіття, які доводиться переживати. У свої 82 роки Анатолій до останнього не вірив, що війна може постукати у двері. Все життя він працював в органах державної влади та був упевнений, що після активної фази у 2014 році всі питання вирішаться шляхом дипломатії. Тільки коли будинки сусідів зрівнялися із землею, пенсіонер усвідомив масштаби ситуації та особисто змусив доньку та зятя виїхати.

Неподалік від Анатолія живе його землячка – харків'янка Ірина. Жінка впевнена: головне — життя, інше відбудують та зароблять. Велика сім'я з двох дорослих та сімох дітей шкільного віку, залишила рідне обійстя 24 лютого. Рішення приймали швидко, оскільки жили поряд із аеродромом, який розбомбили одним із перших. Наразі чоловік Ірини працює різноробом на місцевих фермерських господарствах. Діти дистанційно навчаються, а старша дочка готується до вступу до університету. Згодом сподіваються оселитися десь поруч і допомагати таким самим вимушено переміщеним зі сходу та півдня країни.