Вижити та жити: портрети українців, які не здаються

20 жовтня 2024 року російська бомба вибухнула біля будинку Світлани. Голос 78-річної жінки тремтить, коли вона подумки повертається до тієї ночі. Адже найбільше їй тоді довелося хвилюватися за вагітну дочку.

«Анастасія, моя донька, спала у своїй кімнаті, а ми були в іншій. Вона встигла накрити голову подушкою — і в цей момент стеля обвалилася просто на неї. Ми кинулися до неї, але не бачили нічого. Коли розібрали завали, знайшли її непритомною», — згадує жінка.

Тієї ночі вся родина вижила, але в момент вибуху страх за рідних буквально паралізував Світлану. Думати про матеріальні втрати було ніколи. Оговтавшись, Світлана заходилася шукати допомогу аби відновити дім. Завдяки фінансовій підтримці «Людини в біді» вона змогла придбати будівельні матеріали.

Попри світлу посмішку, погляд Світлани сповнений стурбованості. Адже попереду ще багато роботи. Тож жінка поспішає завершити ремонт. Вона мріє про мир і про день, коли її онука зробить перші кроки садом, який Світлана, як і раніше, доглядає — висаджує помідори, огірки, квасолю та картоплю. Бо навіть у найтемніші часи їй потрібен цей клаптик майбутнього, за який варто триматися.

На початку повномасштабної війни Марина поралася на кухні, коли російська атака зруйнувала її життя та житло. Вибухова хвиля пошкодила жінці хребет, що призвело до інвалідності в 31 рік. Потім разом з мамою вони пережили ще шість подібних «досвідів», як вони самі це називають.

Вони бачили, як безпілотники пролітали над їхнім будинком. Двічі їм доводилося відновлювати вікна у квартирі. Небезпека стала їхнім буденним випробуванням, але вони навчилися виживати в цьому хаосі. Вони навчилися розпізнавати характерні звуки різних атак. Вони стежать за Telegram-каналом, який попереджає їх про небезпеку. Вони знають, що за кожним вибухом часто слідує інший, тому поспішають до коридору, центральної та найбезпечнішої частини їхньої квартири.

1 листопада 2024 року Марина з мамою дивилися телевізор, коли ракета влучила в сусідній будинок. Вибуховою хвилею у них вибило вікна. Завдяки допомозі Європейського Союзу нам вдалося їх відновити.

Розраду Марина знаходить у своїй кішці Мартіні, а ще – у мріях про материнство. Її чоловік – інженер цивільної авіації, з першого дня вторгнення служить в армії. Обидві жінки пишаються ним. Але щоб мрія Марини здійснилася, потрібен мир.

53-річна Надія живе в селі на Дніпропетровщині, де земля час від часу здригається від вибухів. Проте, попри всі труднощі, вона залишається оптимісткою.

Жінка вдячна за допомогу, яку отримує від гуманітарних організацій, зокрема від «Людина в біді», що підтримує її з опаленням. Через травмовану руку Надії важко справлятися з повсякденними справами, тож підтримка для неї справді важлива.

Її дорослий син живе у Дніпрі, далеко від неї, але вона вперто дає раду життю. Жінка тримає господарство: доглядає бджіл, свиней, котів і собак. І хоча війна змінила її реальність, вона продовжує жити з надією.

«Я просто хочу, щоб діти знову могли ходити до школи», — каже Надія.

Під стіною її будинку стоять санчата — ніби мовчазний символ зимового холоду й тих часів, коли життя було спокійнішим.

76-річна Любов мріяла пишно відсвяткувати 100-річчя будинку, в якому народилася. Але війна змінила її плани.

Раніше поруч із нею жило вісім сімей. Тепер їх дедалі менше — люди виїжджають, рятуючи дітей від жахів війни. Востаннє сусіди поїхали лише чотири дні тому. Водночас у село приїжджають нові люди, шукаючи прихистку.

Любов зустрічає їх пирогами, які пече у своїй печі. Дрова для неї, завдяки підтримці Європейського Союзу, надає «Людина в біді» — щоб у домі було тепло й життя не зупинялося.

Але покинути свій дім вона не може. Одна тільки думка про це — нестерпна. Вона знає: якщо росіяни окупують село, їй доведеться виїхати, хоч як би важко це було.

Життя під їхньою владою вона не уявляє. Колись Любов викладала російську мову, але після вторгнення перестала нею говорити.

«Вони зробили з нами те, що робить диявол», — каже вона із пронизуючим болем у голосі.

Та попри все, Любов вірить у перемогу. Але не в будь-яку — а в таку, що дозволить відбудувати гідне майбутнє. Майбутнє без тіні війни.

Віра та Таня, обом по 68, дружать уже понад п’ятнадцять років. Щодня вони долають сходи, що ведуть до квартири сина Віри. Вона була зруйнована під час обстрілу.

Її син зараз на військових навчаннях. Він не постраждав від вибуху, але й допомогти з відновленням житла не може. Тому дві жінки піднімаються на табурети, штукатурять стіни, ремонтують усе, що їм до снаги.

Син Тані загинув на війні сім місяців тому. Йому було 46. Допомагаючи подрузі, вона відволікає себе від важких думок.

«Рух — це життя», — повторює вона, щоб не зупинятися.

«Все буде добре. Треба рухатися вперед і шукати допомогу, щоб вижити», — додає Віра.

Завдяки підтримці «Людини в біді» їм вдалося отримати фінансову допомогу на відновлення житла.

76-річний Борис терпляче чекає на своєму складаному ліжку в будівлі старого будинку культури. Він покинув рідний Краматорськ після того, як ракетний удар викликав у нього панічну атаку.

Гострий біль у грудях став сигналом — треба їхати.

Вдівець, без рідних, він вирішив прямувати на захід України.

«Я думав, що коли вийду на пенсію, зможу подорожувати, побачити море. Але Путін усе змінив, і тепер у нас лише одне море», — каже він, маючи на увазі Азовське, яке де-факто перебуває під контролем Росії з 2014 року.

Борис сподівається повернутися додому, але не впевнений, що це станеться.

«Росіяни запускають ракети, дрони… І, мені здається, що найчастіше вони б’ють по житлових будинках», — додає він.

У транзитному центрі Павлограда він зможе отримати фінансову допомогу від Європейського Союзу, щоб вирушити далі.

73-річна Людмила втекла з Покровська, який опинився на межі руйнування.

13 лютого дві ракети знищили її будинок.

«У мене було погане передчуття. Я прийняла душ, на випадок, якщо доведеться їхати до лікарні, прибралася і лягла спати», — розповідає вона.

Близько четвертої ранку її розбудив перший вибух. Вона вибігла у вітальню, щойно друга ракета занурила її життя в хаос.

«У мене більше не було кухні, не було стелі, всюди лежали уламки металу».

Людмила розуміла: треба тікати.Російська армія була надто близько, тож вона зателефонувала українським військовим, але через холод ті змогли забрати її лише через два дні. Вона навіть спробувала втекти на велосипеді, але не змогла.

Тепер вона чекає на доньку, яка живе в Італії. Вона не хоче покидати Україну, тому вони разом шукатимуть житло.

А потім, коли стане можливо, Людмила мріє повернутися до свого саду.