Значення тепла. Три історії незламності з Харківщини

Дім, де завжди є місце для ще одного кота

Коли Тетяна працювала у Харкові, їй доводилося щодня долати сім кілометрів пішки до електрички. Одного разу вона побачила кота, якого викинули замерзати на вулиці. Тетяна пригорнула бідолаху і повезла додому.

«Шкода стало красеня. Куди ж його було дівати?», — каже вона.

Жінка живе у селі Перемога на Харківщині з 1994 року. Частина її сусідів виїхали, в інших квартирах вибухами побило вікна. Тетяні важко обігріти помешкання. Скільки б не кидала до грубки дров — вище 18 градусів температура не піднімалася. Торік жінка встановила твердопаливний котел, яким не може натішитися.

«За один раз півтора мішка дров влазить. Розтоплю — і до вечора горить», — каже Тетяна.

Коли жінка показує складену біля сараю деревину, над селом гудуть російські дрони. І коли їх збивають, Тетяна майже не реагує.

«Немає коли звертати увагу на вибухи. Вони тут по кілька разів на день», — говорить Тетяна буденно.

У неї забагато інших справ: принести дров, підкласти в котел, нагодувати котів, натягати води з колонки. Дорослі діти Тетяни живуть окремо. Вона могла б поїхати до них, але тоді довелося б залишити дім і котів.

«А куди я їх покину?» — говорить вона.

Зима, яку треба пережити заради дітей

Понад два роки тому Олександра з родиною втратила свій дім через обстріли і змушена бул переїхати. Вони кілька разів змінювали житло, намагаючись знайти місце, де можна комфортно пережити зиму з дітьми. Зрештою осіли у селі Сковородинівці. У будинку була лише піч, тому допомога у вигляді паливних брикетів надійшла дуже вчасно.

«Брикетів, що ви нам привезли вистачило на всю зиму. Попереду вже справжнє тепло, тож ми впораємось», — каже Олександра.

Але попри усі зусилля сім’ї, небезпека залишається поруч. Нещодавно обстріл зруйнував будинок Олександриної сестри. Загинули чоловік і троє дітей.

«Це дуже тяжко… Після того я дуже стала боятися за своїх дітей. Їм потрібно безпечніше місце», — говорить вона.

Старшій дитині Олександри скоро виповниться шість років, молодшій — два. Одразу після трагедії родина почала підготовку до переїзду за кордон.

Жителька вулиці Миру в селищі Перемога

Марія із Івано-Франківщини разом із чоловіком Іваном поїхала працювати на Харківщину. Планували залишитися на рік, а залишилися на п’ятдесят.

«Їхали, де заробіток був. А тоді директор нашого радгоспу запропонував хатину, вмовив ще трохи побути. А я люблю жити в спокої, на одному місці. Отак і осіли», – згадує Марія.

Тридцять років Марія пропрацювала дояркою. Вона звикла до фізичної роботи і навіть зараз обробляє понад тридцять соток землі – свою ділянку і городи сусідів, які виїхали. Садить картоплю, буряки, кукурудзу, гарбузи – усе, щоб прогодувати себе і худобу.

Чоловік Іван після операції вже не може допомагати, як раніше. Тож усе господарство тримається на Марії. У дворі на господиню чекають кури, собака та корова Красуня. Жінка щодня виводить її на випас.

Робота трохи допомагає їм пережити нестерпний біль. Єдиний син подружжя пішов до війська на початку 2023, а за пів року загинув. Його довго шукали і змогли упізнати лише за ДНК.

«Ми так довго чекали… Тепер хоч можемо приходити на його могилку», – говорить Іван.

До цих випробувань додаються обстріли. Дрони пролітають по кілька разів на день, а звуки вибухів удалині стискають серце. Кілька місяців тому розбило сусіднє обійстя, а нещодавно уламки дрону впали просто під грушею у дворі родини.

«Це було майже опівночі. Як шарахнуло – я дивлюся, від кута до кута дах підняло і поклало. Ми – до дверей, а двері заклинило. Мусили ламати, щоб вибратися», – згадує Марія.

Оговтавшись від першого переляку, почали діяти: вставляли вікна, ремонтували стелю. Щось зробили самі, десь допомогли сусіди, а за частину робіт довелося платити. На це пішов майже весь ресурс родини. А попереду – зима.

Саме тому грошова допомога на придбання палива стала для них критичною. Вона дозволила закупити дрова, обігріти дім і дочекатися весни.

Скоро тепла буде вдосталь, і Марію знову поглине звичний ритм: город, худоба, господарство. А поки вона щодня виходить до хвіртки на своїй вулиці Миру і чекає, що ця назва нарешті стане не лише адресою.