Вирвані з коренем. Історії українців, позбавлених дому

Херсон-Миколаїв-Вінниця. Дорога до тиші

До 2022 року Оксана разом із великою родиною жила у невеличкому селі поблизу Чорнобаївки — села, назва якого у перше літо повномасштабного вторгнення постійно лунала у випусках новин. Потужні обстріли Херсонщини не вщухали, частина області була вже окупована і лишатися в цих умовах надалі було самогубством.

«Коли вибухнула Каховська дамба, у нас затопило підвали, сараї та город. Я ще лишалася вдома, бо була робота і доглядала літнього хворого батька. Одного дня підприємство, де я працювала охоронницею, дуже сильно обстріляли. Довелося добу ховатися у залізному вагончику. Після тієї зміни я сказала, що не хочу ніякої зарплатні, хочу лише жити», — згадує 52-річна Оксана.

Зібравшись разом, родина вирішила рятуватись. Дві автівки, чотири покоління: Оксана, її четверо дорослих дітей, онуки, та інші родичі. Вони добу намагалися проїхати десятки блок-постів російської армії. Свою втечу родина вважає справжнім везінням, бо згодом дізналися, що частину автоколони, яка в той же день виїжджала з окупації, розстріляли.

«Дорогою нам довелося проїхати одне село на нулі. Нічиєї армії там не було. Навколо було все розбите, звідусіль стирчали снаряди. І посеред всього цього бачимо якихось діда з бабусею. Вони порались на городі, щось садили. Ми поїхали далі. На першому блок-пості, коли побачили українських військових, я розплакалася. Бо ти розумієш, що це вже не чужі, і що з тобою нічого не станеться», — згадує важкий шлях Ганна, невістка Оксани.

Оселитися на Вінниччині великій сім’ї допомогли далекі родичі: знайшли закинуту хату у своєму селі. Старий будиночок ледь умістив майже десять дорослих людей. Ніяких особливих зручностей – колодязь у дворі, пічне опалення. Але вимушені переселенці на умови не скаржилися. Подумати про переїзд довелося восени 2023 року, бо Ганна народила доньку Марію.

Жінка подала заявку на участь у проєкті з відшкодування витрат на оренду житла, як уразлива родина. І отримала схвальну відповідь від нашої організації. Квартиру шукали понад два тижні.

«Приїхавши з Херсона сюди, ми були шоковані цінами. Вдома за 5-6 тисяч (125-155 $) можна було орендувати трикімнатну квартиру з досить непоганим ремонтом. А тут, коли ми почали шукати, здебільшого отримували пропозиції за 7-8 тисяч гривень (170-200 $) тільки за однокімнатні квартири», — розповіла Ганна.

Зрештою Оксана з чоловіком, їхня донька й невістка Ганна із дітьми в’їхали у трикімнатну квартиру у Вінниці. Орендну платню родині відшкодовуватимуть пів року. За цей період дорослі мають можливість знайти роботу. Ганна вже отримала тимчасовий підробіток, а Оксана відгукується на кожну вакансію, що пропонує центр зайнятості.

Харків-Вінниця. Переїзд, що змінив все

Родина Хижняків приїхала до Вінниці у червні 2022 року. Вже майже два роки вони не були у рідному Харкові. Перші місяці після переїзду жили у колективному центрі. Тісні блочні кімнати колишнього гуртожитку, спільні кухня та санвузол замінили звичний комфорт рідного дому. Проте у Вінниці Світлана, Андрій та Аліна віднайшли найголовніше — безпеку. Повітряні тривоги та обстріли тут бувають рідше, а відстань від кордону з атакуючим сусідом – більша.

Попри труднощі, родина адаптувалася на новому місці. Андрій, викладач вищої математики, знайшов роботу за фахом, а Аліна продовжила навчання у школі. Подружжя навіть наважилося на сміливий крок — народження другої дитини. Скоро Поліні виповниться один рік.

Сім’я Хижняків теж взяла участь у проєкті «Людина в біді», профінансованому Гуманітарним фондом для України. Відшкодування витрат на оренду житла дозволило Світлані та Андрію суттєво підвищити побутовий комфорт їхніх дітей. У старшої дочки з’явилося місце для онлайн навчання, а немовляти — особистий простір для розвитку.

«Ця квартира стала для нас рятівним колом. Тут гарний район і набагато кращі умови, ніж у колективному центрі. Те, що ми можемо заощадити на орендній платі, дозволяє нам вкладати гроші у навчання старшої доньки. Цього року їй потрібно буде вступати до інституту і економія важлива для нашої родини», — говорить Світлана.

Макіївка-Вугледар-Вінниця. Історія Ірини та її трьох дітей

До 2014 року Ірина жила у Макіївці — місті-супутнику Донецька. Життя було налагодженим та спокійним. Родина мала власне житло, дорослі – роботу, а двійко дітей – чудове дитинство.

«Я згадую наші прогулянки з друзями. У нас була чудова компанія, і ми багато веселилися», — розповідає 17-річна Карина.

Влітку 2014 мешканці Макіївки відчули на собі подих війни — почалася окупація Донецької області. Через обстріли родині довелось поїхати у Вугледар. Тоді Ірина вірила, що це тимчасові відвідини батьків. Але час йшов, а ситуація залишалась небезпечною. Згодом подружжя дізналось, що один із їхніх будинків зруйнований. Тому вони осіли у Вугледарі. Ірина втретє стала мамою. На світ з’явилася Зоряна.

Але в березні 2022 року сім’ї знову довелося залишити дім. Цього разу рятувалися із 72-річним батьком та 63-річною мамою Ірини.

«Два тижні ми ховалися від обстрілів у підвалі спортивної школи. На вулиці було мінус 10 градусів, а у сховищі зібралась понад сотня людей. Світло, зв’язок чи газ можна було знайти, лише ризикуючи життям. Нам просто поталанило виїхати із цього кошмару», — згадує Ірина.

Виїзд із Вугледару через постійні обстріли був вкрай ризикованим, а подальша подорож до безпечного місця – виснажливою. Родина шукала притулок, як і тисячі інших людей. Довелося проїхати не один десяток українських та європейських населених пунктів, аби зрештою знайти своє місце.

Вінниця з першого погляду сподобалася усім членам сім’ї. Ірина знайшла тут роботу, а діти продовжили навчання. В орендованій трикімнатній квартирі знайшлося місце навіть домашнім улюбленцям: малеча доглядає за рибками та пухнастим кроликом. І єдина мрія родини – мир.

«Нашій Зоряні лише 4,5 роки, але вона вже бачила і чула так багато, що починає хвилюватися навіть, якщо хтось поруч читає новини про черговий обстріл. Я хочу, щоб це зупинилось і дитинство молодшої сестри було безпечним і веселим», — говорить Карина.