Віра, Надія та війна. 10 років нескінченної боротьби за життя

71-річна Надія народилася на Донбасі та прожила там більшу частину свого життя. У молодості працювала на фермі й важка праця дуже підкосила її здоров’я — почалися проблеми з коліном. Операція не допомогла — жінка опинилася у колісному кріслі й отримала інвалідність. Коли у 2014 році на сході почалися бойові дії, Надія навіть не думала покидати своє селище із символічною назвою Дружба.

«Мої сусіди, мій син і його сім'я — моя підтримка і допомога. Нас тут залишилося не так багато, тому ми тримаємося одне за одного, як рідні. Недарма наше селище називається Дружба, ми дійсно дуже дружні», — розповідала Надія, коли ми познайомилися.

Жінка отримала грошову допомогу від «Людина в біді». Бо самої пенсії їй ледве вистачало на базові потреби та ліки. Але у 2022 році ситуація значно погіршилася. У Дружбі, яка розташована під самим Торецьком, вибухи було чутно ледь не щодня.

«Через обстріли Саша не міг до мене їздити. Я його прошу: приїдь, поклади мене. А осколки летять, бо обстріли недалеко. Якось жінка вийшла на ґанок, і осколком розірвало її. Син сусідку вивіз, а на другий день в її будинок прилетів снаряд».

Олександр забрав матір до себе додому.

«У них дитина маленька, вони бігали в погріб. А я залишалася у будинку. Куди мені на візку? Ми вирішили виїхати».

Зупинилися на Полтавщині, у селі Великих Сорочинцях. Вже згодом дізналися, що їхні будинки знищені вщент.

«У нас там такі обстріли, жах! Нам нікуди повертатися. Мій будинок згорів, у Сашка — розбитий. Там, кажуть, одна труба стоїть. Сусідка моя одна на вулиці живе. Більше нікого не залишилося».

Разом зі ще однією родиною вони орендували в Сорочинцях дім. Вимушеним переселенцям скрутно з грошима, бо Олександр не може знайти постійну роботу. А їхати до великих міст в пошуках заробітку теж не варіант, бо ні з ким залишити прикуту до візка матір.

«Ось відмінили декому виплати, як внутрішньо переміщеним особам. Є люди, які з цих грошей платили за будинок. Їм вистачало. А тепер вони їдуть додому. Повертаються… І кажуть, що багато хто повертається. Якби закінчилася війна і в нас був би цілий хоч один будинок, ми б теж повернулися додому. А тут… Їхати просто нікуди», — ділиться своїм болем Надія.

Віра теж жила на Донеччині, у Часовому Яру. Це місто росіяни практично повністю знищили й зараз намагаються захопити. Життя жінки повністю змінив 2017 рік. Тоді вона ще жила вдома, але зовсім поруч гриміли обстріли.

«Той рік я добре запам’ятала. Я дивилася телевізор, світло вимкнула. І тут почали стріляти! Що коїлося! Боже! Я впала на підлогу. Це був справжній жах. Я не знала, що робити. Якось дожила до ранку. Прокинулася, а в мене очі… Одне око ледь-ледь бачить. Все! Я почала кричати. Я перенервувалася та осліпла».

Віра пересувалася навпомацки. Побут, город, турбота про себе та сина – все в мить стало неможливим. Жінка навіть думала про самогубство. Але за підтримки сусідів і соціального працівника вона знайшла в собі сили позбутися цих думок. Від «Людина в біді» Віра отримала фінансову допомогу і предмети гігієни.

А згодом в її житті сталося справжнє диво. Пенсіонерка стала героїнею статті словацької журналістки, яка писала про діяльність нашої організації в Україні. Люди захотіли допомогти Вірі відновити зір і зібрали гроші на операцію. А наша колега, Олена Будаговська, знайшла у Краматорську необхідних спеціалістів.

«Я бачу. Це неймовірна радість. Я дуже вдячна людям, які мене підтримали».

А в грудні 2022 року наші колеги допомогли Вірі з сином виїхати з-під обстрілів.

«Сергій Саєнко зателефонував і каже: чого ви там досі сидите? Негайно збирайтеся, я пришлю машину. Він приїхав, чекав у Бахмуті, і тут почався обстріл. Я з сумкою одною вийшла. Хлопець-чех каже: Боже, зачиняйте, поїхали. А навколо все літає. І все. Поїхали».

Так жінка опинилася у селі Артелярщині в Полтавській області. Місцеві мешканці переобладнали тут порожню школу під соціальне житло. Ми теж допомагали з облаштуванням будівлі та відновленням опалення, доставляли переселенцям гігієнічні набори та надавали психосоціальну підтримку. Вірі з сином виділили окрему кімнату. Але перші місяці, доки оформляли документи, були для них дуже складними: 

«Ми приїхали без речей. Бракувало грошей на їжу».

Попри всі випробування і негаразди, які випали на її долю, Віра завжди посміхається і намагається дбати про себе: акуратна зачіска, доглянуті брови, нафарбовані губи. 77-річна жінка з теплотою згадує рідне місто і свою однокімнатну квартиру та мріє знову відчути комфорт і затишок власного житла.

Вже 10 складних років ми поруч і простягаємо руку допомоги постраждалим. Ми зібрали найяскравіші моменти цього довгого шляху у відео.

Дивіться також історії Віри та Надії в інтерактивному форматі.