Місія – допомагати. Робота, що змінює життя

Лаура Науде: «Україна стала моєю місією».

Я родом з Південної Африки й уже понад два роки живу в Україні. Усвідомлення того, наскільки важливим було моє рішення переїхати до Києва, прийшло лише після того, як я сіла в автобус у Польщі. Але з першої ж поїздки я відчула тепло і гумор українців — чудові жінки в дорозі пригощали мене кавою, апельсинами, печивом, допомагали зорієнтуватися під час зупинок і проходження кордону. Я не очікувала, що залишуся тут так надовго, але відданість колективу «Людина в біді», мої неймовірні колеги, краса Києва та важливість нашої справи тримають мене тут.

Я відповідаю за реалізацію гуманітарних проєктів по всій Україні. Я постійно співпрацюю із командами у різних регіонах та виїжджаю на місця, що дає змогу глибше розуміти потреби людей та вчитися. Я вдячна своїй команді, яка завжди стоїть на захисті тих, кому ми допомагаємо. Попри те, що «Людина в біді» — велика міжнародна організація, вона зберігає людяність і гнучкість, оперативно реагуючи на зміну потреб постраждалих від війни.

Але справжньою унікальністю «Людина в біді» в Україні є її лідерство. У секторі, де жінки часто недостатньо представлені на найвищих позиціях, нашу організацію переважно очолюють жінки — сильні, компетентні, безкомпромісно віддані своїй місії. Їхнє керівництво не просто формальність, а потужна сила змін. Вони не лише долають складні гуманітарні виклики, а й змінюють уявлення про те, хто має право вести за собою в кризових умовах. Для мене велика честь працювати поруч із ними та вчитися в них.

Альона Ємцева: «Я знаю, що таке бути потрібною».

Я надаю екстрену гуманітарну допомогу постраждалим внаслідок війни. І кожен день – це нова історія болю та втрат. Ми зустрічаємо людей, чиї домівки залишилися лише у спогадах, чиї родини війна розкидала по різних куточках країни.

Коли почалася евакуація з Донецької області, команда «Людина в біді» працювала без вихідних. Ми реєстрували постраждалих, допомагали їм виїхати, слухали їхні історії, тримали за руки, коли було страшно. Втома не мала значення, бо поруч були ті, хто потребував підтримки понад усе.

Я залишаюся там, де можу допомогти. І мене надихають люди поруч, які попри навантаження і труднощі не зупиняються та продовжують рятувати життя. 

Софія Попович: «Я повернулася, щоб допомагати»

Я народилася в Україні, але значну частину життя провела в Канаді. Після Революції Гідності та початку війни на сході вирішила повернутися, щоб підтримати людей, які цього потребували. Побачила підходящу вакансію і за кілька тижнів уже їхала в Маріуполь. Майже через десять років я знову в Україні — разом із «Людина в біді» допомагаю тим, чиє життя війна змінила назавжди.

Ми працюємо в найскладніших умовах, підтримуємо людей у віддалених громадах, які не мають іншої допомоги. Наша команда вміє діяти швидко, ефективно та шукати рішення разом із громадами. Бути частиною цього — особлива гордість.

Минулої весни я поїхала до Харкова підтримати колег під час важких обстрілів. Місто щодня здригалося від вибухів, і я думала: чи зможуть люди витримати цю напругу? Але вони не зупинялися — тижнями працювали у транзитному центрі для евакуйованих, а у вільний час поверталися туди знову. Навіть у вихідні. Їм було страшно, вони не висипалися, але продовжували працювати. Коли мені важко, згадую їхню витримку — і продовжую рухатися вперед.

У такій роботі важко знайти час для себе, але коли він з’являється, я сідаю за ткацький верстат або ліплю з глини. У цих ремеслах є щось заспокійливе — ритм, текстури, можливість створювати щось власними руками. У майбутньому я хотіла б створити простір, де всі охочі могли б збиратися, навчатися й творити разом.

Ганна Гарбадин: «Робота врятувала моє життя».

Я двічі втратила дім. У 2014 році довелося виїхати з Донецька, у 2022-му – з Костянтинівки. Але я завжди прагнула залишатися там, де можу бути корисною.

Коли почалася велика війна, наше місто стало буферною зоною для людей, які втікали з-під обстрілів.Ми працювали без вихідних – організовували прихистки, шукали гуманітарну допомогу, а коли ресурсів бракувало, збирали одяг і найнеобхідніше навіть серед власних речей.

Коли ситуація загострилася, я виїхала до Львова з молодшою сестрою. А наша мама – медпрацівниця до останнього працювала у місті, рятуючи інших. Напевно, її рішучість і стала для мене прикладом. Дім моєї родини у Костянтинівці зруйнований. Повертатися немає куди і це дуже боляче.

У «Людина в біді» я реалізовую проєкти підтримки вразливих категорій. Ми допомагаємо ветеранам, переселенцям, родинам загиблих. І щоразу я зустрічаю людей, яким довелося починати все спочатку. Жінка, яка втратила сина і чоловіка, але продовжує боротися. Чоловік, що залишився без дому, але не здався. Іноді вони кажуть нам: «Ви не уявляєте, що значить залишитися ні з чим». Але я уявляю.

Ця робота стала для мене точкою опори. Вона дала мені команду, з якою можна пройти крізь будь-які виклики, можливість бути корисною, віру, що навіть у найважчі часи поруч завжди є ті, хто не залишить тебе наодинці. Ми не обіцяємо – ми діємо. І я знаю, що наша робота змінює долі.

А ще Львів подарував мені зустріч, якої я не чекала — кохання. Ми з Андрієм інколи жартуємо: як добре в нашій родині зійшлися схід і захід. Ми все життя шукали одне одного – і знайшлися саме тут, коли звичний світ навколо розлетівся на друзки.

Інна Панченко: «Прямую туди, де моя робота».

Я психологиня, фахівчиня з психосоціальної підтримки, інструкторка з дихальних практик і людина, яка переконана: підтримка потрібна всім. Не тільки тим, хто приходить на консультацію, а й тим, хто її проводить.

Я жила в Донецькій області, але війна змусила мене їхати. Відгукнувшись на вакансію «Людина в біді», я переїхала до Кропивницького, щоб працювати в мобільній групі психологічної підтримки. Разом із колегою відвідували громади, зустрічалися з людьми, які втратили дім, близьких, віру в майбутнє.

Коли проєкт у Кропивницькому завершився, я переїхала в Миколаїв. Тепер я старший фахівець з психосоціальної підтримки і відповідаю за реалізацію заходів у регіоні.

Але щоб допомагати іншим, потрібно мати внутрішній ресурс. У моменти професійного вигорання найбільше рятує підтримка. У «Людина в біді» ми розуміємо, наскільки важливо, щоб допомогу отримували не лише ті, хто звертається до психолога, а й самі психологи. Тому наша організація забезпечує регулярну супервізію – можливість розібрати складні кейси, отримати підтримку і не залишатися наодинці з емоційним виснаженням.

Я постійно вчуся і живу за принципом «Дім там, де я». А ще там, де мій кіт Піксель і собака Джеррі. Вони їздять зі мною скрізь – від поїздів до маршруток, від Слов’янська до Миколаєва. Вони — моє заземлення і стабільність у світі, що розсипається.

Я працюю, бо знаю: у найтемніші часи кожному потрібен той, хто допоможе побачити світло.

Ольга Ампілогова: «Відчуваю себе впевнено за кермом».

Я народилася в Кривому Розі. Закінчила металургійний університет, але працювати за фахом так і не довелося. Водіння стало частиною мого життя ще з 17 років, коли я вперше сіла за кермо мотоцикла. А з часом зрозуміла, що це не просто хобі, а справа, яка справді приносить задоволення.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я допомагала перевозити гуманітарні вантажі, шукала житло для тих, хто втікав від війни. А згодом приєдналася до команди «Людина в біді».

Бути водійкою в гуманітарній організації – це значно більше, ніж просто кермувати. На виїздах у небезпечні регіони саме водій відповідає за безпеку команди. Я завжди тримаю під рукою аптечку, перевіряю стан автомобіля, узгоджую маршрут, враховую погодні умови, дороги та можливі ризики. Інколи доріг немає взагалі – лише сліди військової техніки чи розмита ґрунтовка. Але їхати треба. Бо ми веземо тих, хто фіксує пошкодження, організовує гуманітарну допомогу, проводить реєстрацію.

Але дорога для мене – це не лише робота. У вільний час я вирушаю в подорожі на мотоциклі. Минулого сезону з подругою об’їздили пів країни. Цьогоріч плануємо двотижневий мотопохід зі сходу на захід України.

Мотоцикл – це не просто транспорт. Це свобода. Тут немає чіткої кінцевої точки, тільки дорога. Вітер, звук двигуна, відчуття єдності з моментом. Ти можеш зупинитися будь-де – просто тому, що побачив гарне поле, відчув запах лісу чи захотів посидіти біля річки. Це ті відчуття, які пояснити неможливо – їх можна лише пережити.

Я люблю швидкість, люблю пригоди, люблю свою роботу. І точно знаю: дорога завжди веде вперед.