Історії гуманітарних працівників в Україні
Опубліковано: 19 серп. 2026 р. Час на читання: 5 хвилин Sdílet: Sdílet článekЗдійснюють евакуацію, доставляють їжу, ліки, воду та інші життєво необхідні товари під обстрілами, ремонтують пошкоджені будинки, школи й лікарні, надають грошову допомогу — це лише мала частина щоденної роботи гуманітарних працівників. Ця місія — не лише відповідальна, а й небезпечна.

З січня по липень 2026 року в Україні загинули 10 гуманітарних працівників. Регулярних атак зазнають також склади з допомогою та службові автомобілі. Серед останніх випадків — загибель двох демінерів на Херсонщині, знищення складу з гуманітарними товарами для дітей на Київщині. Гуманітарна робота в Україні — це щоденні поїздки у постраждалі громади, спілкування із людьми та робота там, де безпекова ситуація може змінитися будь-якої миті.
Дорога до Запорізької області накрита антидроновими сітками. На драбинах працівники завішують нові ділянки — останнім часом атаки тут лише посилюються.
Сергій Попільнюха, провідний фахівець із надання надзвичайної допомоги в Запорізькій та Донецькій областях, їде у Вільнянськ. Там живе 87-річний Юрій Григорович. За 25 метрів від його будинку вибухнув «Шахед», і пенсіонер залишився без вікон. Ми допомогли їх замінити. Тепер Сергій перевіряє, чи якісно підрядник виконав роботи.
За освітою Сергій — менеджер організацій. Він народився на Луганщині й кілька разів був змушений переїжджати через війну. Мав досвід роботи у гуманітарній сфері, а у 2022 році приєднався до «Людина в біді».
«За останні роки війна дуже змінилася. Якщо раніше ми могли заїжджати в зони до 10-5 кілометрів від лінії зіткнення і спокійно надавати там допомогу, то наразі це вже майже неможливо через застосування ФПВ-дронів. Але ми все одно продовжуємо надавати підтримку людям через місцеву владу та наших партнерів».
Сергій згадує випадок, коли йому було справді страшно. У 2023 році він робив заміри у пошкодженому будинку в Запорізькій області, коли раптом зовсім поруч пролунав вибух. Разом із власницею будинку та її двома дітьми він притиснувся до стіни, очікуючи, доки небезпека мине.
«Я, як і всі, сподіваюся, що в найближчі роки війна закінчиться, і ми будемо надавати не просто екстрену допомогу, а почнемо відновлювати нашу державу — відновлювати бізнес, стабільне життя людей — як у прифронтових регіонах, так і по всій Україні».
Дергачівська громада на Харківщині межує з Росією і зазнає постійних обстрілів. Деякі населені пункти підлягають обов'язковій евакуації. Мешканцям, що залишилися, дуже потрібна допомога. Реєстрація на ваучери, які дозволяють місцевим мешканцям купити необхідні гігієнічні товари, відбувається в укритті. Її проводить старша фахівчиня програм «Людина в біді» Анастасія Стешова — спокійна та усміхнена.
Вона прийшла до нашої організації у 2022 році. Добре пам'ятає свій перший робочий тиждень. У ті дні жінка дуже хвилювалася за рідних, із якими майже два тижні не було зв'язку.
«Святогірськ, звідки я родом, тоді був під постійними обстрілами. І під час реєстрації мені зателефонувала мама. Три снаряди влучили в наш будинок, і нічого, на жаль, не залишилось. Але я дізналася, що мої рідні живі! І я тоді розуміла, що мені треба допомагати людям, якось їх підбадьорювати, заспокоювати, а я намагаюся сама заспокоїтися. Але я зібралася і пішла працювати далі».
Анастасія майже щодня працює у постраждалих громадах. Робота з людьми, втомленими і виснаженими від постійних обстрілів, часом буває дуже складна. Але Анастасія усім намагається приділити достатньо уваги.
«Намагаєшся не просто розповісти про нашу допомогу, а й приділити людям увагу, підтримати їх. Мені здається, людям так легше, коли ти з ними спілкуєшся, а не просто кажеш: “Ось допомога, проходьте”. Коли ти приділяєш достатньо уваги — у людей покращується настрій, вони стають більш радісними, дякують».
Зараз Анастасія та її родина живуть у Харкові. Але вона дуже сумує за рідним домом у Святогірську та шкодує за сімейними фото, які були знищені вогнем.
«Я мрію про чисте небо, спокійне, щоб ми не боялися цих звуків літаків, вибухів. Щоб ми просто дивилися на чисто небо, раділи, що все добре, всі живі, всі здорові, і що все погане закінчилося».
Альона Ємцева реєструє жителів на отримання ваучерів на гігієну у Павлограді. Це місто — великий гуманітарний хаб, куди переїхало багато людей зі знищених міст та сіл. Символічно, що реєстрація відбувається у лікарні. Саме у медзакладі колись розпочала свою роботу Альона, наша фахівчиня програм на Дніпропетровщині.
«Я — ветеринарний лікар. До повномасштабного вторгнення я працювала у районній лікарні, завідувачкою протиепізоотичним відділом. Але ніколи не думала, що допомога людям в таких кризових ситуаціях на сьогодні стане моїм покликанням».
Кожну історію Альона пропускає через себе і зізнається, що досі вчиться справлятися із емоційним навантаженням, яке виникає під час спілкування з людьми. Вона вчиться відсторонюватися від пережитого, але розуміє, що ця робота все одно на неї впливає.
Так у записній книжці її телефона з’явилася Любов із Петропавлівки Синельниківського району. Жінка евакуювалася з Донецької області й прийшла до пункту видачі в центрі селища, щоб отримати набір гігієнічних засобів.
«Її не було в списках на отримання, які ми попередньо склали з представниками місцевої влади, але вона дуже потребувала цієї допомоги. Ми зрештою надали їй набір. Мене вразило, що ця жінка втратила все, але вона не втратила віру в людей. Вона приїхала у Петропавлівку без нічого. І була дуже розчулена реакцією місцевих мешканців, які принесли усе — від посуду до меблів».
Попри те, що гуманітарна робота часто проходить у небезпечних районах, Альона каже, що не відчуває страху. Навіть під час реєстрації у Павлограді довожиться бігти в укриття — через загрозу КАБів.
«Але ми завжди готові до викликів, тому що розуміємо, що все може відбуватися спонтанно та неочікувано», — каже Альона.
Альона хоче й надалі допомагати людям і водночас мріє про день, коли гуманітарна підтримка в Україні вже не буде такою критично важливою.
«Я хочу, щоб був мир, щоб люди жили у своїх домівках, щоб вони мали змогу зустрічатися зі своїми рідними, близькими. І я мрію про те, щоб мати змогу поїхати до себе додому, до своїх батьків. Я хочу, щоб люди вірили. Віра — це те, що допомагає нам кожного дня вставати з ліжка і жити це життя».