Друге дихання: як ветерани починають бізнес після військової служби

До війни Віктор Пермяков розвивав у Львові туристичний бізнес. За день до повномасштабного вторгнення він із родиною повернувся додому із закордонної екскурсії, а вже наступного ранку, разом із тисячами інших добровольців, штурмував військкомат.

На фронті чоловік пробув 27 місяців. Після поранення та операції Віктор дотримувався дієти та споживав перепелині яйця і м'ясо. Вони так засмакували ветерану, що він вирішив відкрити власну перепелину ферму — у селі на Волині, де народився і виріс.

«Я вирішив створити щось, що може бути корисне людям. Але у мене не було досвіду вирощування перепілок. Я взяв участь у програмі "Відвага до бізнесу". Люди, які займаються допомогою ветеранам і їхній адаптації, дали такий кредит довіри, який стимулював мої подальші кроки», — розповідає Віктор і додає: «Цей перехід у мирне життя — він дуже важкий. Він набагато важчий, ніж здається».

Підтримкою для ветерана стала родина. 

«Моя дружина є найбільшим моїм критиком, моїм партнером, моїм конкурентом і моїм порадником», — ділиться чоловік.

У Віктора вже була земельна ділянка, господарське приміщення і величезна мотивація. Але всі процеси довелося налагоджувати з нуля. Незабаром з тисячі перепілок ферма виросла до шести тисяч голів. Попит на продукцію зростає. Віктор взяв на роботу чотирьох працівників, робить ремонт та закуповує обладнання. Хоче продавати не лише яйця та м'ясо, а й переробляти їх на різні делікатеси.

«Для масштабування треба великі кошти. Всі грантові програми чи навіть кредити передбачають закупівлю обладнання, але не передбачають, наприклад, будівництва. Ще є проблема з постачальниками. Буває, все робиться дуже повільно».

Якість та екологічність — такі вимоги ставить до свого бізнесу Віктор. Кожне яєчко, перед тим як його покладуть у коробку, ретельно перевіряється.

«На наших коробках написано, що це бізнес, заснований ветераном війни. Це як маркер. Ти просто не можеш зробити погано, ти маєш зробити найкраще. Я рекомендую купувати щось із ветеранського бізнесу, тому що там, окрім душі, характеру, наполегливості, вкладена ще маса волі до життя, до роботи, і любові дуже багато».

Коли Оксана Дубик з батьком поспіхом покидали Маріуполь, її чоловік бився за рідне місто у складі Національної гвардії України. Ігор дістав поранення, і його евакуювали до шпиталю на заводі «Азовсталь». Звідти у травні 2022 року разом з іншими українськими захисниками він потрапив у полон і пробув там 200 днів. Щойно Оксана почула у слухавці довгоочікуване «Я вдома», вона одразу заходилася готувати коханому його улюблений торт «Наполеон».

«В мене тоді навіть місця не було, де спекти торт. Але я знайшла, як зробити крем, сваха спекла коржі. Вночі намастили їх. І я йому повезла, коли він повернувся з полону. Він прийшов 42–44 кг десь при його рості 180 і нормальній вазі 75», — згадує Оксана той день.

Чоловік міг би не повертатися до війська, бо йому було вже 60 років. Але за кілька місяців після реабілітації Ігор знову поїхав на фронт. Він загинув під час бойового завдання. І згодом Оксана наважилася здійснити його давню мрію.

«Коли Ігор був в полоні, мабуть, дуже багато думав про те, чим буде займатися після того, як закінчиться війна. І коли він повернувся, то при нагоді сказав нам: "Оксана, в нас буде пекарня"».

На їхній сімейній кухні часто пахло випічкою. Оксана вміє і любить готувати, але ціла пекарня стала для неї викликом. Жінці довелося вчитися професійній кулінарії, а завдяки програмі «Відвага до бізнесу» вона опанувала основи підприємництва.

«Працювати з людьми і цифрами я вміла. Планувати теж вмію, тому що я інженер-будівельник. Але от великого досвіду саме підприємницької діяльності в мене не було, хоча в нас у Маріуполі була своя столярна майстерня, яку ми започаткували. На навчанні була крута команда менторів. Усі учасники програми — дуже щирі люди».

На грантові кошти Оксана закупила обладнання. Її пекарня у селі Поршна на Львівщині працює без вихідних. Хоча жінка й взяла на роботу двох людей, відпочивати не виходить, бо попит на випічку зростає з кожним днем. В асортименті — кілька видів хліба, пиріжки з різноманітними начинками, піца і, звісно, улюблений торт її чоловіка.

Історії Віктора та Оксани — лише дві з сотень. Ветеранам та їхнім родинам доводиться будувати з заново не лише бізнес, а й власне життя. Саме для цього ми створили програму «Відвага до бізнесу» — комплексну підтримку, яка поєднує навчання, менторський супровід, психосоціальну допомогу і гранти: до 200 тисяч гривень від «Людини в біді» і до 100 тисяч гривень від Львівської міської ради. Усього програма охопила 200 ветеранів та членів їхніх сімей, 100 — отримали гранти на власну справу.

«Суть цього проєкту полягає в підтримці і зміцненні економіки громад і України. Це створення нових робочих місць, це сплата податків. Але головне — ветерани отримують новий сенс у своїй роботі, поштовх рухатися далі. Вони готові до нових відкриттів для себе, і це дуже важливо», — розповідає Оксана Богдан, менеджерка програм з надання надзвичайної допомоги «Людина в біді».

«Найцінніший показник успіху проєкту — коли його учасники говорять, що він був "не просто про гроші". Ми створили підтримку, яка поєднує гроші, знання, спільноту та довгострокові можливості для розвитку. Ветеранський бізнес має велику перспективу у питанні відновлення України», — додає Антон Чепурко, експерт з питань економічного та екологічного відновлення «Людина в біді».

Навіть після завершення програми ветерани та їхні родини й далі спілкуються, дають одне одному ділові поради, рекомендують постачальників. Розуміючи, яку роль ця спільнота відіграє у відновленні України, ми відкрили новий напрямок підтримки ветеранів та членів їхніх родин у Дніпропетровській та Львівській областях — він поєднує навчання з підприємництва з послугами у сфері психічного здоров'я. Також продовжили грантову програму для мікро- та малого бізнесу, очолюваного ветеранами, у п'яти областях: Львівській, Харківській, Дніпропетровській, Миколаївській та Херсонській.

«Більшість ветеранів починають свою особисту справу не тому, що в них класна бізнес-модель, і не тому, що дають гроші, а тому, що вони пробують перезапустити своє життя. Ця програма дала нам впевненість, що ми можемо. Ти відчуваєш, що ти комусь потрібен, що хтось, крім побратимів, тебе підтримує, щоб ти став на ноги», — говорить учасник програми Андрій Мочурад.