В КАРТИНКАХ: Деякі школи в Україні перетворили на імпровізовані притулки для переміщених осіб

Середня школа у Дрогобичі на Львівщині зараз є тимчасовим прихистком для 150 осіб. Деякі залишаються на ніч чи дві, перш ніж вирушити у безпечніше місце за межами України; хтось шукає більш постійне та комфортне житло, а хтось знаходиться у підвішеному стані, не маючи можливості ані виїхати, ані повернутися.

«Багато чоловіків залишаються, бо жінки поїхали за кордон, а чоловікам нікуди повертатися, — пояснює Оксана Мачишин, директорка соціальної служби Дрогобича. За українським законодавством чоловіки віком від 18 до 60 років не можуть залишати країну та повинні зареєструватися, щоб бути покликаними до армії».

Тим часом, у такому маленькому містечку, як Дрогобич, роботи немає через раптовий наплив людей (нині у місті та прилеглих селах знаходиться близько 6000 ВПО). За словами Мачишин, більшість намагається знайти волонтерську роботу, щоб зайняти себе.

Щойно Максим Мохамед допомагав розвантажити партію постільної білизни та матраців. «Звичайно, я допомагаю, коли можу, – сказав він. – У мене є совість, і ми тут за чужий кошт».

Мохамед із Харкова, він удруге уникнув війни. Він наполовину єменець, наполовину українець і втік зі своєю матір'ю від конфлікту в Ємені, коли йому було 11 років.

«Я пам'ятаю сирени, маму, що кричить, що нам треба йти, та вибухи. Ми багато залишили позаду, - сказав він. – Ми поїхали поспіхом; було дуже гучно, я був маленький і наляканий».

Зараз йому 31 рік, він жив та працював у Харкові, коли знову почалася війна. Після дванадцяти днів обстрілів, коли медикаменти і продукти в місті вже закінчувалися, а бомба потрапила в сусідній завод, стрясаючи вікна його будинку, він схопив сумку, пішов на вокзал і сів на перший поїзд, що відходив. Максим опинився в Дрогобичі завдяки комусь, кого він зустрів у поїзді: йому сказали, що тут можна знайти місце для ночівлі.

Клубу в Харкові, де Максим працював сисадміном, вже немає, як, швидше за все, і квартири, що належить йому, в місті Купець, окупованому Росією з перших тижнів війни. «Я дуже сумніваюся, що колись повернуся туди, — сказав він. — Я вже попрощався з цим».

Тепер він ділить клас української історії з декількома іншими біженцями, включаючи Микиту Баданова, також із Харкова. Максим має родичів у Франції, які запросили його до себе жити, але з українським паспортом (його єменський паспорт досі знаходиться у батька в Ємені) він не може покинути країну.

«Тож я просто чекаю, намагаюся не панікувати і сподіваюся на краще», — каже він.

Микита, 23-річний студент, теж чекає. Він прибув до Дрогобича, сподіваючись залишитися у далеких родичів, з якими не підтримував зв'язку багато років, але з’ясував, що вони поїхали за кордон, тож Микита знайшов притулок у школі. Його мати, бабуся та дідусь все ще у Харкові, але кажуть йому, що повертатися назад небезпечно – місто все ще щодня обстрілюють.

«Ми всі хочемо стабільності, а не такого життя, — каже він, — але варіантів не так багато, або я тут, або я в Харкові. Тому я залишаюся тут».

На уроці математики сидить сім'я із трьох осіб – Світлана Синиця, її донька Вікторія 6-ти років, та дворічна Вероніка. Після трьох тижнів ночівель у підвалі та життя без води, електрики та опалення, вони покинули Чернігів, що був в облозі. Їм вдалося вибратися з міста з другої спроби, виїхавши з волонтерами, які привозили до міста ліки.

Чоловік Світлани досі у Чернігові, і Світлана, яка все ще приголомшена своїм досвідом, каже, що не може думати, що робити далі, хоч їй пропонували їхати до Італії чи Іспанії.

«Школа — не найзручніше житло, мало усамітнення та черги до туалетів. Але після трьох тижнів у підвалі для нас це чисте задоволення», - сказала вона.

Деякі біженці вже повертаються до таких міст, як Київ, з яких російські війська поки що відступили. Але дедалі більше тікають зі сходу України, а такі міста, як Дрогобич, думають, як упоратися з напливом людей, яким нема куди повертатися.

«Минув уже місяць, і тепер треба думати про майбутнє; треба думати про те, де люди житимуть», — каже Мачишин. «Школи заповнені. Спочатку більшість людей залишалося лише на два чи три дні, але ті, хто приїжджає зараз, залишаються, тому нам потрібне для них житло». За її словами, міська рада вже виділила землю та розглядає можливість фінансування модульного житла.

Організація «Людина в біді» надає допомогу центрам розміщення внутрішньо переміщених осіб, забезпечуючи такі центри матрацами, ковдрами, постільною білизною, та необхідним обладнанням, щоб зробити місце зручнішим для тих, хто шукає безпеки.